4 лютого (22 січня за ст.ст.) 1918 року «Січневий заколот» на вулицях Києва

4 лютого (22 січня за ст.ст.) 1918 року українські підрозділи під керівництвом Симона Петлюри розгромили московсько-більшовицький антиукраїнський «Січневий заколот» на вулицях Києва, взявши штурмом його осердя на заводі «Арсенал».

Січневий заколот (в московсько-радянській пропаганді «Січневе повстання» — збройний виступ у Києві 16 (29) січня — 22 січня (4 лютого) 1918 року, організований Київським комітетом московсько-більшовицької партії проти Української Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ. Саме через це частина збройних сил УНР які вирушали зупиняти московсько-більшовицьких загарбників під Крутами, змушені були залишитися в Києві щоб подавляти заколот. Московсько-більшовицький заколот тривав сім днів та прискорив падіння влади Центральної Ради в Києві і окупацію червоною Москвою столиці України.

Київські більшовики заздалегідь (від початку радянсько-української війни) готували антидержавний заколот, який планувалося розпочати з наближенням до міста московсько-радянських окупантів. Подібна тактика використовувалася московсько-більшовицькою партією:
по-перше, для відтягування українських сил із антибільшовицького фронту,
по-друге, для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. Вона полягала в тому, що при наближенні російських «революційних загонів» в українських містах спалахували заколоти, керовані московсько-більшовицькими колабораціоністами. Це давало можливість стверджувати, що «радянську владу» встановлювали «українські трудящі» за допомоги «революційного російського війська». У такий спосіб була встановлена проросійська «радянська влада» в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді. На черзі була столиця Української Народної Республіки — Київ.
Центром підготовки до збройного заколоту проти Центральної Ради став завод «Арсенал». Щоб запобігти збройному заколоту, 5 (18) січня загони Вільного козацтва вилучили з «Арсеналу» велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста, заарештували низку московсько-більшовицьких діячів. Був закритий пропагандистський орган Київського комітету РСДРП(б) — газета «Голос социал-демократа». Для остаточної ліквідації московсько-більшовицького осередку на «Арсеналі» планувалося вивезти звідти запаси вугілля, що мало призвести до зупинки виробництва та закриття заводу.

Довідавшись про це, 15 (28) січня московсько-більшовицькі пропагандисти підбурили робітників «Арсеналу» на проведення мітингу і вирішили вчинити опір українській владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, що охороняли склад конфіскованої зброї, зброю повернули на завод проросійським заколотникам. Того ж дня на зборах московсько-більшовицьких політсил в Києві, вирішили розпочати заколот негайно. Присутні на московсько-більшовицькому збіговиську задурманені комуністичною пропагандою делегати від двох українських полків пообіцяли його підтримати. Збори обрали для керівництва ревком у складі Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга та інших. Штаб заколотників розмістився в будинку № 47 по Великій Васильківській вулиці.

Заколот розпочався тієї ж ночі виступом на заводі «Арсенал». До заколоту приєднались підбурені московсько-більшовицькою пропагандою робітники інших підприємств міста, частина вояків з українських полків — Богданівського, Шевченківського та полку імені Сагайдачного. Головна мета заколоту зводилася до того, щоб оточити будинок Педагогічного музею, де перебувала Центральна Рада, скинути її та проголосити в Києві маріонеткову промосковську «радянську владу» в особі «Харківського ЦВК Рад» та «Народного Секретаріату» (аналоги «ДНР» і «ЛНР»).

Вранці 16 (29) січня 1918 року представники московсько-більшовицьких заколотників вручили Українській Центральній Раді ультимативні вимоги: передати владу проросійським маріонетковим «Радам» і роззброїти українські військові частини. Центральна Рада відхилила їх — натомість зажадала беззастережної капітуляції заколотників. З вечора в місті поновилися збройні сутички. Головні сили заколотників зосереджувалися навколо «Арсеналу» на Печерську, осередки заколоту з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі. Заколотникам вдалося зайняти залізничну станцію Київ-Товарний, звідти вони повели наступ, наближаючись до центру міста — Великої Васильківської вулиці та Хрещатика. Особливо небезпечними були дії заколотників на Подолі, яким вдалося захопити Старокиївську поліцейську дільницю на Софійській площі та готель «Прага» на Володимирській вулиці неподалік від будівлі Центральної Ради. 17 (30) січня в місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.

Українська влада виявилася неспроможною навести порядок у столиці. У місті майже не було надійних військ, які підтримували Центральну Раду. Проти заколотників воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, Вільне козацтво. Частина розпропагованих більшовиками вояків українських полків виступила на їхньому боці, інші військові тримали нейтралітет. Не було єдиного командування, військами керували два штаби — коменданта міста Михайла Ковенка і командувача Київським військовим округом Миколи Шинкаря. У Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались нейтральними спостерігачами, але ані заколотники, ані українська влада не зробили жодного кроку, аби залучити їх на свій бік. Те ж саме стосується і київських мешканців, які в масі своїй співчували московсько-більшовицьким заколотникам, а не українцям.

У той самий час, 15–25 січня (28 січня–7 лютого) в Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 19 січня (1 лютого) вона звернулась до киян з відозвою, в якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ. Становище почало виправлятись після 19 січня (1 лютого), коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами московсько-більшовицьких окупаційних військ Михайла Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. 20 січня (2 лютого) заколот на вулицях Києва придушений, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму завод був взятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня (4 лютого). Частина заколотників були розстріляні на місці. Проте, згідно з останніми публікаціями очевидців Cимон Петлюра не дозволив масового розстрілу. Помилувані з часом взяли активну участь в московсько-більшовицькому терорі проти українців після окупації Києва.

Січневий заколот тривав сім днів, він призвів до численних жертв як серед заколотників, так і вояків УНР. У ході вуличних боїв було нанесено руйнування місту. Промосковський Київський комітет більшовиків виконав свою задачу: заколот у Києві затримав нечисленну українську армію, відтягнув на себе війська з Полтавщини і Чернігівщини, що полегшило просування московсько-більшовицьких загарбників з Росії. Українські сили, стомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти окупаційним військам на чолі з Михайлом Муравйовим, які вже 22 січня (4 лютого) зайняли Дарницю і мости через Дніпро та розпочали обстріл міста з важкої артилерії, а за чотири дні, 26 січня (8 лютого) 1918 року, повністю оволоділи Києвом.

Наслідком московсько-більшовицької окупації Києва стали безперервні грабунки і масові розстріли міського населення та демобілізованих офіцерів колишньої російської імператорської армії, що перебували в Києві, але не брали участі у цьому збройному конфлікті, зберігаючи нейтралітет.