Про медико-соціальні аспекти евтаназії паліативних хворих у країнах світу

Больові синдроми у пацієнтів онкологічного та неврологічного профілю не є тимчасовими, не мають біологічної доцільності і не виконують захисної ролі. Навпаки, такий біль веде до дезадаптації, страждань, супроводжується порушенням функції центральної нервової системи. Крім того знеболення та патогенетичне лікування деяких паліативних хворих є неефективним навіть за наявності всіх необхідних ліків.

Евтаназія або «медична асистована смерть» є однією з послуг, якою користуються в деяких країнах паліативні хворі в останні місяці та дні їх життя. Евтаназія виконується введенням смертельної речовини безнадійно хворій людині лікарем або самим хворим. Явище евтаназії є дискусійним, ставить багато питань, на які немає відповідей. Сучасні науковці не можуть дійти єдиного висновку щодо того, чи є етичним легалізація евтаназії і чи може людина мати право на смерть. Евтаназія застосовується легально у таких країнах світу, як Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Швейцарія, Колумбія, Канада, Австралія, Іспанія, Німеччина, Чилі, окремі штати США.

Нормами міжнародного права питання евтаназії чітко не врегульовано. У 1987 році Всесвітня Медична Асамблея у Мадриді прийняла Декларацію про евтаназію. У документі сказано:

«Евтаназія, як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання самого пацієнта чи на підставі прохання його близьких, неетична». У 1992 році Всесвітня медична асамблея прийняла Положення про самогубство за допомогою лікаря, у тексті якого наголошується, що воно, як і евтаназія, є неетичним і має засуджуватись. Однак відмовитись від лікування – це право пацієнта. Тривалий час позиція Європейського Суду з Прав Людини була категорично засуджуючою.

В Україні, відповідно до частини четвертої статті 281 Цивільного Кодексу «забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя». Евтаназія є злочином і особи, які причетні до неї, несуть відповідальність відповідно до закону. «Основи законодавства України про охорону здоров'я» наголошують: «Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань». Фахівці Харківського національного медичного університету здійснили аналіз медичних та соціальних аспектів легалізації евтаназії в різних країнах світу, які створили умови для реалізації права на смерть безнадійно хворих пацієнтів, які нестерпно страждають в останні дні і місяці свого життя.

У 2010 році в міжнародну медичну практику введено Індекс Якості Смерті, який дозволяє оцінити стан паліативної допомоги з точки зору споживачів паліативних послуг, які наближаються до закінчення життя. Розрахунок його заснований на характеристиках доступності паліативної допомоги, середовища, в якому надаються послуги, людських ресурсів системи допомоги, залучення громади до вирішення проблем. Дві хвилі оцінювання 80-и країн за Індексом якості смерті у 2010 та 2015 роках показали, що практично всі країни з низьким рівнем прибутку населення, а також більшість країн з середнім та високим прибутком населення не змогли налагодити національні системи паліативної та хоспісної допомоги таким чином, щоб більшість паліативних пацієнтів не відчували страждання в останні дні та місяці свого життя та не прагнули припинити ці страждання шляхом самогубства або пошуку шляху до евтаназії. Кращими системами паліативної та хоспісної допомоги володіли Великобританія з оцінкою 93,9 бали, що було наслідком довготривалої та послідовної політики розбудови національної системи допомоги, Австралія з оцінкою 91,6, Нова Зеландія - 87,6, Ірландія - 85,8, Бельгія - 84,5, Нідерланди – 80,9, Канада – 77,8, Норвегія – 77,4, Швейцарія – 76,1. Замикали рейтинг з найгіршими умовами вмирання Філіппіни - 15,3, Бангладеш -14,1 та Ірак - 12,5. Україна зайняла 69 місце рейтингу з оцінкою 25,5 бали.

Індекс якості смерті дає головні орієнтири для оцінки успіху країн в організації гідного завершення життя паліативних хворих, і навіть корелює з показниками індексу щастя 2015 року для значної частини країн, в якому найбільш щасливими є громадяни таких країн як Швейцарія, Норвегія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Австралія та інші. Україна у цьому рейтингу знаходилась на 111 місці.

Цей зв’язок дозволяє стверджувати, що люди відчувають себе щасливими (в тому числі), якщо розуміють, що будуть мати можливість померти гідно, із достатньою підтримкою та доглядом.

У країнах із розвитими системами паліативної та хоспісної допомоги 80-100% витрат галузі фінансується державою. Українська модель пакетного фінансування допомоги за рахунок коштів програми медичних гарантій наближала Україну до більшого охоплення необхідними послугами паліативних хворих, але замість розвитку системи прогнозування потреб у паліативній допомозі у 2024 році почався негативний процес перекладання обов’язків догляду за паліативними хворими на дому на сімейних лікарів, що протирічить підходу попереднього етапу реформування первинної ланки медичної допомоги, відповідно до якої сімейні лікарі не мають відвідувати пацієнтів на дому. Незважаючи на легалізацію медичного канабісу в Україні, що безперечно є позитивним аспектом кращого задоволення базових потреб паліативних хворих, доступність адекватного знеболення залишається низькою, особливо у паліативних пацієнтів, які отримують лікування на дому. Цьому сприяє жорстка антинаркотична політика і складнощі звітування про обіг наркотичних речовин. Таким чином, держава не забезпечує гідний догляд за паліативними хворими і не надає права померти без болю. Автори статті дійшли висновку, що Україна потребує легалізації медично асоційованої смерті, як і покращення системи паліативної та хоспісної допомоги у цілому. Найбільш прийнятною для України є модель допомоги паліативним хворим, що використовується в Канаді, де послуга медично асоційованої смерті надається у випадках важкого невиліковного захворювання «на пізніх стадіях незворотного погіршення, яке спричиняє нестерпні страждання та при якому розумно передбачити природну смерть». Послуга надається виключно державним коштом міждисциплінарними групами фахівців в складі лікарів, медичних сестер та соціальних працівників, які забезпечують поховання.