Ігор Віталійович Римар

Ігор Віталійович народився 09.07.1962 року у місті Могилів-Подільський, Вінницької області. У школі був відповідальним та старанним учнем. В науку поринав з головою. Після школи Ігор вирішив навчатись у вищому військово-інженерному училищі. Закінчивши навчальний заклад, Ігоря відправили служити у Красноярськ, де він був командувачем відділення. Коли розпався Радянський Союз, Ігор переїхав до Києва і в столиці почав працювати приватним підприємцем.

Під час Євромайдану був у складі 18-ї сотні. 08.05.2014 року учасники цієї сотні поїхали добровольцями тримати лінію оборони під Луганськом. Ігор Віталійович служив старшим лейтенантом запасу і був сапером. Товариші по службі розповідали, що у нього був «нюх» на міни. Навіть вночі він завжди оминав розтяжки. Чоловік мав холодний розум і гаряче серце. Його вміння блискавично обходити замасковані розтяжки, зробило його одним з перших, хто рятував поранених на мінних полях.

Дружина Ігоря Ірина розповіла про історію вибору позивного. Ще під час Євромайдану чоловік вирішив обрати позивний. З дружиною вони цю тему почали обговорювати у затишному сімейному колі. Довгий час подружжя підбирало слово, яке б підходило чоловікові, аж раптом проблему вирішив їхній домашній улюбленець. Великий кіт вистрибнув господарю на коліна. Чоловік з дружиною одночасно переглянулись і вигукнули: «Сірко!». Ось так кіт Сірко зіграв вирішальну роль у виборі позивного для свого уважного господаря.

Під час виконання чергового завдання, противники спрямували на оборонний пункт захисників України «Град». Ігор Віталійович отримав осколкову травму голови з пошкодженням кісток черепа. Крім того вибухнула граната, яку він постійно тримав біля серця. Смерть настала біля с. Георгіївка, Луганської області при виконанні бойової задачі.

Мужність, щирий патріотизм, відчуття певної історичної місії, яку відчував «Сірко», ніколи ніким не забудеться.

Ігор Віталійович залишив кохану дружину, сина, невістку, маленьку любу онуку, рідних та вірних друзів.

Вічна пам’ять героям.