КМДА Київська міська державна адміністрація


30 серпня 2019

“ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ, ЯКІ РОБЛЯТЬ НЕЗВИЧАЙНІ РЕЧІ” - Наталія Гребенко

“ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ, ЯКІ РОБЛЯТЬ НЕЗВИЧАЙНІ РЕЧІ” - Наталія Гребенко

Гостем рубрики “ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ, ЯКІ РОБЛЯТЬ НЕЗВИЧАЙНІ РЕЧІ” сьогодні є соціальний педагог Центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями Наталія Гребенко.

Історія Наталії дуже не проста. Вона пов’язала своє життя із Центром після того, як привела сюди на реабілітацію свого сина. Наталія має величезний досвід в цій сфері, тому що сама займалась вихованням дитини із особливими потребами.

- Враховуючи велику відповідальність вашої професії і необхідність постійного покращення та поглиблення знань в цій сфері, хотілося би спитати Вас, яким чином Ви поглиблюєте свої професійні знання та навички?

Наш центр займається більше навчанням ніж лікуванням. Бо, перш за все, наша ціль - соціальна адаптація людини в суспільстві, навчання піклуватись про себе самостійно в рамках можливого.

Більшу частину нових знань ми отримаємо на тренінгах, які проходять систематично раз в місяць. Але, звісно ж, ми займаємось своїм професійним розвитком і самостійно. Наразі у вільному доступі достатньо літератури, наукових статей на тему соціальної адаптації людьми із особливими потребами.

Крім цього, ми часто відвідуємо різноманітні заходи, направлені на розвиток і навіть працевлаштування людей яким ми допомагаємо. Ми вважаємо,що працевлаштування це фінальний рівень для розвитку вихованців нашого центру. Тому що, якщо людина вже може заробляти собі на життя - це означає її повну самостійність.

- Чи відносяться в Україні до людей із особливими потребами із належною повагою та розумінням?

Чесно кажучи - ні. Розкажу вам реальний приклад із особистого життя. Моя дитина - інвалід. Якщо школи приймають таких дітей, то частіше всього така дитина залишається вчитись вдома.

Мого сина школа прийняла як звичайного учня. Але потім, батьки інших дітей почали скаржитись директору школи. Казали: “Ми не хочемо щоб наші діти бачили цього хлопчика, вони не повинні вчитись разом із ним”.

Тому мій син весь час знаходився сам в окремому приміщенні наодинці. Вчителі приходили до нього декілька разів на день, казали що все в нього виходить добре, виходили, закривали кімнату і йшли.

Мій син мислить завжди позитивно і він мені тоді казав: “Мамо, яка різниця як мене навчають. Вчителі кажуть що в мене все виходить добре”. Але я розуміла, що вчителі просто чекали коли час навчання моє дитини закінчиться і вони забудуть про нього якомога скоріше. Саме тому, я вчила свою дитину самостійно.

- Цікаво дізнатись про позитивні результати Вашої роботи. Якими успіхами вихованців центру Ви можете похизуватись?

Наші вихованці тренуються на базі паралімпійців, приймають участь у спортивних змаганнях, багато хто знайшов повноцінну роботу. Наразі, завдяки Інтеренету та комп'ютеру, працювати не виходячи з дому - можливо.

Скажу точно, що кожен наш вихованець став повноцінним членом суспільства. Повірте, при тих умовах що є в країні це дуже важко зробити.

Роботу знайти неймовірно складно. Наприклад, є вакансії для інвалідів 3 групи. Але ж що ж тоді робити людям які мають 1 і 2 групу інвалідності? Вони також хочуть мати нормальне життя.

- Яке б повідомлення Ви хотіли б донести до людей?

Я би хотіла сказати людям, щоб вони сприймали людей з особливими потребами як звичайних людей. Ці люди також хочуть радіти життю, бути залученими до життя суспільства. Це треба розуміти насамперед. І головне - це повага. Повага до кожної людини як до себе. І тоді світ стане кращим, я впевнена в цьому.



При використанні матеріалів посилання на КМДА обов'язкове.